Історія однієї родини.
Лютий 27, 2013 - 14:09 | Ярослав Нищик
В цьому матеріалі я розповім про історію однієї родини. Завжди знав,що кожен родовід має цілу галерею історій та предків, якими може гордитись. От і почну розповідь про одну таку сім"ю. Доведеться почати з кінця 19 - початку 20 століть, адже лише сюди сягає пам"ять ще живих очевидців.
Чоловіча гілка родини починається з Лавріна Кіндратовича, який довгий час був спочатку лісником, а потім власником Морвиного лісу на Монастирищенчині Черкаської області. Імені його дружини не збереглося, проте відомо, що в них був лише один син - Фока Лаврінович (на фото 1914рік), який народився 1888 року. Заможна родина забезпечила свого нащадка високим рівнем освіти, яку він здобував спочатку в Уманській гімназії, а опісля отримав вищу освіту в одному з Київських технічних навчальних закладів. Зовсім не довго пропрацював на залізниці інженером, а в 1914 році, з початком Першої Світової війни, призваний на фронт. До 1916 року року служив особистим водієм начальника штабу Південного фронту при генералі Брусилові. Проте виявив бажання закінчити школу льотчиків, і з кінця 1916 року служив пілотом в авіації Російської армії. Після початку революційних подій за краще вибрав для себе службу в армії генерала Денікіна, який виступав за єдину та неподільну Росію в межех 1914 року. Тобто можна сміливо говорити, що був відвертим русофілом. Після катастрофи Білого руху, емігрував в 1920 році до Франції, де й прожив до 1922 року, коли нелегально повернувся в рідне село Шабастівку Монастирищенського району. В цьому ж році одружився. З дружиною познайомився на весіллі сусідів. І саме знайомство відбулося в руслі авантюризму, такого типового для російського офіцера. Справа в тому, що помітивши серед гостей надзвичайно вродливу брюнетку, Фока, проходячи повз неї, дістав з кишені шовкову носову хустинку, з якої розсипалися золоті червінці царської чеканки. Хто ж міг відмовити кавалеру, який з собою носить гроші, яких достатньо для купівлі коня??? І тим більше ніхто не міг знати, що це все, що лишилося в молодого чоловіка, який застав розорене обістя, та могили батьків, яких зарубали будьонівці в 1920 році за те, що заважали руйнувати церкву. Так і поховали батьків Фоки в одній могилі з родиною сільського священнника, яку тоді ж розстріляли. А Фока Ларінович до самої своєї смерті в 1952 році працював на воловні в колгоспі, маючи вищу технічну освіту та досвід бойового пілота. І що цікаво, ніхто з села, жителі якого прекрасно знали і про бойовий шлях колишнього денікінця, і про його походження, не написав доносу, за яким би в 1929 чи 1937 році арештували б і розстріляли б за рішенням "трійки".
Дружина Фоки Лавріновича, та сама симпатична брюнетка, Марія Закревська(на фото 1917 рік) народилася в 1898 році. Була позашлюбною дочкою місцевого земельного магната Закревського, що був нащадком відомого дворянського роду (Закревские — (польск. Zakrzewski) украинский род, происходящий от малороссийского генерального обозного Иосифа Лукьяновича Закревского (1762), изначально — простого закройщика, который женился на казачке Анне, сестре известных братьев Алексея и Кирилла Разумовских, и таким образом возвысился. Его сын Андрей Иосифович (1742—1804) был директором Академии художеств. Юрист И. П. Закревский — предок британского политика Ника Клегга. Закревские были внесены в родословные книги Владимирской, Екатеринославской, Полтавской, Санкт-Петербургской, Саратовской, Симбирской и Черниговской губерний. Вікіпедія). Мати Уляна була прислужницею при маєткові. Бажаючи забезпечити нормальне життя для своєї служниці, Закревський видав її за священника Євстафія Радзієвського, давши величезний для тих часів, посаг. Від цього шлюбу з"явилися ще 5 дітей, які вже носили прізвище Радзієвських. І зараз, в Монастирищенському районі, це досить поширене прізвище. Проте сама Марія Митрофанівна (саме таке по-батькові записали в метричні книги) ніколи не поширювалася про своє походження, та й час був зовсім не той, і цю таємницю знали лише в родині. Проте в гоноровості її в великій родині не міг перевершити ніхто.
Збереглися в сімейному архіві і фотографії сестер Марії Митрофанівни, зроблені в останній рік перед Громадянською війною.
Від шлюбу Марії Митрофанівни Закревської та Фоки Лавріновича народився в 1924 році син, якого назвали Федором. До війни закінчив 9 класів, хоча дуже часто хворів, а тому матері доводилося добиватися до лікарів в самому Києві, який тоді був зовсім не близьким світом. Після окупації працював в колгоспі, який не розпустила окупаційна влада, їздовим, а відразу після звільнення був призваний до лав Радянської армії. І лише щасливий випадок, вочевидь, вберіг молодого солдата від смерті. Справа в тому, що в родині щотижня пили каву, яку діставали за будь-яку ціну, і відповідно новобранець вмів її готувати. Любителем кави виявився і командир підрозділу, який сформували із жителів звільненої території, а тому взяв Федора до себе ординарцем. А вже наступного дня підрозділ кинули на звільнення одного з багатьох сіл. З бою повернулися лише 7 односельчан із більше ніж сто чоловік, що брали участь в атаці. Загинув і командир полку, який пробував підняти рештки підрозділу в черговий самовбивчий штурм. Так і лежать сто шабастівчан в одній братській могилі за 25 кілометрів від рідного села. Рештки підрозділу відправили на переформування в Запоріжжя. На фото солдатський квиток.
Підрозділ, до якого потрапив на службу солдат, своєю метою мав боротьбу з танками, а на озброєнні були протитанкові рушниці. Обслуга такої рушниці складалася з двох чоловік, от два односельчанина, що вціліли в безглуздій атаці неподалік рідного села, і стали такою обслугою одної рушниці. Вже після першого бою, молодим солдатам, які підбили два ворожі танки, запропонували на вибір: медаль "За відвагу" чи офіцерська школа. Федір Фокович вибрав офіцерську школу, а односельчанин медаль. З війни повернулися обоє. На фото:Федір під час навчання в офіцерській школі та в статусі новоспеченого офіцера.
Навчання закінчилося вже через кілька місяців, а новоспеченого офіцера відправили служити в протитанкову артилерію. Менше командири підрозділів жили тільки в піхоті. Тут смерть не одного разу обминала стороною Федора. Одного разу, коли гармата міняла позицію під ворожим вогнем, у молодого командира, що їхав на підніжці автомобіля, осколок зрізав портупею, розпоров гімнастерку на животі, залишивши на тілі лише опік. Іншого разу, при боях біля озера Балатон, із дивізіону, який кинули перекривати прорив німецьких танків, з понад тисячі чоловік вижило лише двоє, які вийшли з оточення та винесли тіло загиблого командира дивізіону. І був серед них Федір. Пізніше це оточення ще не раз буде йому снитися, і не раз вночі крізь сон він кричатиме: "Комбат, окружают", до самої старості.
Новосформований підрозділ, знову ж протитанкова артилерія, і знову ворожі танки. Цього разу вже при форсуванні Одера. На цей раз Федір Фокович відбувся пораненнями в ногу та плече, а звістку про перемогу зустрів в госпіталі.
За час війни нагороджений орденами "Червоної зірки", "Великої вітчизняної війни" та "Богдана Хмельницького". Після війни отримав багато ювілейних медалей, проте ніколи їх не вдягав, а носив на піджакові лише три бойові ордени. Вже після смерті, в 2009 році, до будинку потрапили злодії, які вкрали бойові нагороди, не зачепивши ювілейних нагород. На фото орденська книжка до ордену "Червоної Зірки".
Ну і ще до містики, на цьому фото офіцери батареї, які сфотографувалися за тиждень до бою, в якому поранили Федора Фоковича. Так от, в тому бою поранило їх всіх, і всі вони пережили останні бої в госпіталі.
Продовжив службу на Західній Україні, демобілізували в 1947 році. За час служби в Україні згадував сутичку, яка сталася наприкінці 1946 року. Тоді підрозділ, керований ним, лице до лиця стикнувся з підрозділом УПА. В бою загинув лише один військовослужбовець, вірменин за національністю, що пройшов всю війну. Перед тим як загинув від кулі, він кинув три гранати, жодна з яких чомусь не вибухнула. Проте ніколи не говорив про упівців ветеран негативно, а за всіх хто проти них виступав говорив одним словосполученням "еНкаведешна шантрапа". Не любив Федір Фокович "заградотрядовцев".
Після демобілізації працював вчителем в Києві, а в 1953 році був знову призваний на службу. Служив командиром вогневого взводу зенітної частини, що прикривала небо Ленінграда, де в 1956 році в нього народився син Володимир від шлюбу з Косою Ліною Олексіївною, про яку далі. В 1956 році звільнений з лав збройних сил в званні капітана за відмову вступити в Комуністичну партію.
Після остаточного звільнення з лав армії повернувся з дружиною до рідного села, працював в сусідньому селі в школі, а на початку 70-х років обраний головою сільської ради, ним і залишався до 1989 року, поки родина не переїхала на постійне місце проживання в місто Сміла, де продовжував трудитися аж до сімдесятирічного віку в колгоспі села Куцівка комірником.
Родовід його дружини Ліни Олексіївни ведеться по батьковій лінії від сільського священника села Лукашівка Монастирищенського району отця Висилія, а по материній від німецьких переселенців Південної України. Але про все по порядку.
Отець Василій Дем"янович був одружений з Оксаною. Під час служби в 1905 році (в час першої Російської революції) активно агітував селян проти царської сім"ї, за що, молоду на той час родину, відправили на заслання в Акмоленську область, Енбекшельдерський район, село Заураловка (зараз це територія Киргизстану). Проте були змушені залишити в Україні свого єдиного на той час сина Олексу (1905 року народження), якого виховував дід. В сім"ї на засланні народилося ще 15 дітей, проте з часом прізвище Косий трансформувалося в Косови і Косенки. Матір Оксана отримала за роки війни похоронки на 8 синів, проте останнім ударом була зима 1942 року, коли одночасно прийшли 4 похоронки. Вона миттєво померла. З війни,з дев"яти синів, що служили в армії, повернувся лише Олександр, який служив військовим льотчиком на Північному Флоті. На фото він з дружиною та з штурманом літака.
Але це буде пізніше. Олекса, біля діда, здобув професію шевця, а тому ще будучи підлітком заробляв гроші сам. В 1918 році підліткова романтика занесла його до складу Червоної армії, воюючи в складі якої, під керівництвом легендарного Чапаєва в 1919 році він втратив ступню ноги, і був відправлений в рідне село. До початку війни Олекса Васильович перебував в пошані в радянської влади, що, напевне і вберегло трьох його дітей від шлюбу з Іреною Камрад (Тетяна 1925 р.н., Ліну 1929 р.н., та Володимира 1932 р.н) від смерті в голодний 1933 рік. Хоча їла сім"я лободу та кедрові горіхи, які зміг привезти батько від далекої рідні в Сибірові сидячи на даху товарняка, проте великою підмогою були й 4 вулики, з якими ніхто не знав як управлятися в колгоспі, а тому і не відібрали. Єдиний в селі носив галстук, і найдужче в селі його ненавиділи сільські євреї, які мали до війни ціле містечко в Лукашівці. У цього було пояснення: Олекса Васильович, вміючи ремонтувати все, що містило механічну складову, ніколи не називав ціну своєї роботи, а брав що приносили люди в подяку. Сільські майстри - євреї просто не змогли конкурувати і сиділи без замовлень. Не виходив в них "гешефт". Ну а коли він придбав ще й фотоапарат, то вже взагалі життя місцевим пейсатим бізнесменам не стало.
З приходом німців до сім"ї було поблажливе ставлення, адже мати трохи пам"ятала німецьку мову, а відповідно могла просити про певні поблажки. Хоча й казала, що німці теж були різні, про що потім згадувала її дочка Ліна Олексіївна. Вже відступаючи, німецькі солдати забирали гуску, мати попросила не забирати цю, адже вона висиджувала гусенят, а взяти іншу. А з гусенят виростуть нові для доблесних німецьких солдат. Німець лише гірко посміхнувся, взяв зі столу кілька перепічок, поклав натомість шоколад, і, покликавши своїх товаришів залишив хату. А от кого сім"я згадувала з гіркотою, то це, так званих, радянських "партизан". Вихідці з навколишніх сіл, які вдень сиділи по хатах ,а вночі грабували хати мирних жителів. Після одного з чергових нальотів в хаті лишилася лише подушка і старий кожух, який потім всі в сім"ї доношували до кінця війни по черзі.
Помер в 1947 році, від голоду, в якому опинилася сім"я через німецьке коріння матері, і про яке не забули нагадати в селі.
Сама Ірена, дружина Олекси Васильовича, народилася в 1904 році, в сім"ї німців - переселенців, що проживали в Таврії. Батьки були лікарями, померли в 1918 році, заразившись тифом від солдат - петлюрівців, що їх лікували. Ірена залишилася сиротою, з малим братом на руках, та золотим хрестиком батька, що передається в родині як найцінніша реліквія від покоління до покоління. Одружилася в 1924 році з Олексою Косим, все життя пропрацювала в колгоспі, так ніколи і не виїхавши далі Монастирища.
Продовжимо дослідження родини по лінії середньої дочки Ліни Косої. Переживши голод, війну та ще один голод в 1947 році, вона отримала освіту викладача російської мови та літератури в Уманському педагогічному училищі, після чого була відправлена на роботу в школу села Малий Березний Великоберезнянського району Закарпатської області. Школа знаходилась за 200 метрів від кордону з Румунією. В лісах переховувались та воювали "бандити", а молода вчителька щотижня долала 25 кілометрів горами пішки до станції, адже в Ужгороді здобувала фах викладача Української мови та літератури. Лише одного разу, в 1950 році, далеко в горах, глибокої ночі, молоду комсомолку перестріли "бандити". Порозпитували про місце народження, життя, батьків та й провели до будинку, де квартирувала, порадивши наостанок боятися не місцевих, а "своїх", щодня їсти рідке, і нікому не повторювати того що розповідала їм. На фото молода вчителька в 1949 році.
В 1952 році повернулася на Черкащину, де працювала вчителем в селі Шабастівка, де й зустріла чоловіка. Опісля переїхала за ним в Ленінград. Проте це тільки так називалося. Жили в дерев"яних бараках, посеред лісу. Постійний сморід болота та комарі, що їли живцем. До школи, в якій працювала дві години електричкою, адже вона була на іншому кінці міста. А в класі понад 40 учнів.
Після звільнення чоловіка з лав Радянської армії, повернулися в його рідне село Шабастівка. В школах пропрацювала 37 років, отримала звання "Відмінника народної освіти" та тричі була переможцем соцзмагань серед педагогів: в 1973, 1980, 1988 роках. В 1989 році, разом з чоловіком переїхали до міста Сміли, де в їхнього сина Володимира ріс син Ярослав. Власне я. Ярослав Нищик. А це коротка історія моєї родини.